Переосмислення спадщини Макаренка: визнаний педагог чи співробітник НКВС?
За радянських часів ім’я А.С. Макаренко інакше як без приставки «видатний педагог» не вживали. Та й за часів незалежності переосмислювати цю постать українське суспільство не поспішало. Тепер же переосмислення відбувається пришвидшеними темпами, бо Експертна комісія Українського інституту національної пам’яті (далі – УІНП) виявила: Макаренко був співробітником НКВС. В умовах декомунізації та деколонізації це ставить під сумнів його спадщину. З цього приводу влітку було проведено круглі столи в Кременчуці та Полтаві. Але у кожної зі сторін своя правда: УІНП наполягає на перейменуванні та демонтажі іменних дошок, натомість деякі музейники та чиновники не готові знімати бюст Макаренка з п’єдесталу.
«Видатний педагог»
Вулиця Драгоманова у Крюкові схожа на сотні інших у провінційних містах. Тріщини на тротуарній доріжці, руді каштани обабіч дороги, одноповерхова забудова. Безлюдне перехрестя з одного боку веде до цвинтаря, з іншого – до білої одноповерхової будівлі із зеленими віконницями, що потопає у кущах шипшини, і яку, якби не пам’ятник посеред дворища та допомога гугл-мапи, мало чим відрізниш від іншого звичайного будинку.
Щоправда, одна деталь таки значно виокремлює – меморіальна дошка з написом «Тут жив і працював Антон Макаренко». Донедавна вулиця також носила його ім’я, перейменування відбулося у липні 2024-го.
– Не знаю, що він кому поганого зробив, – зітхає працівниця музею Юлія Анатоліївна. – Поки що ми нічого не знаємо. Ми направили листа до Інституту нацпам’яті, чи підлягає він декомунізації. Нам повідомили, що будуть вивчати це питання, і коли вивчать і дійдуть висновків, тоді пришлють нам конкретну відповідь. Але поки офіційної відповіді нам не було. Хоча і полтавська спільнота нам допомагає з університету Короленка, кафедра педагогіки, Андрій Володимирович Ткаченко. Вони готують подання, навіть на Верховну Раду. Він залучив Німеччину, Польщу і ще когось своїх. В Німеччині ж є лабораторія, де вивчають спадщину Макаренка. То це вони з ними дуже тісні зв’язки підтримують. Сподіваємось. Шкода б було його віддати.
Ми відвідуємо музей посеред буднього дня, а направду перевіряємо, чи працює. Двері батьківського дому Макаренка виявились зачинені. Співробітники у сусідній будівлі пускають всередину без питань.
Там – дух сільського будинку, в якому давно ніхто не живе. У передпокої не хоче загорятися лампочка. Ззовні будинок видається невеликим, але його площа близько 100 кв.м. Музей займає кілька приміщень, одне з яких – кімната батьків, де збереглися меблі, скриня та інші предмети інтер’єру.
Кабінет Макаренка – з дерев’яним різьбленим столом, попільничкою та друкарською машинкою Underwood – репліка його кабінету в Москві. Багато бюстів і картин із зображенням самого педагога. Одну намалювала кременчуцька художниця Наталя Юзефович, картинна галерея її імені також є на правому березі Кременчука. На картині зображено Макаренка у компанії Максима Горького – його ім’я входить до п’ятірки найбільш поширених «російських» урбанонімів і теж підлягає деколонізації.
Серед експозицій інших приміщень особисті речі Макаренка: скрипка, окуляри, фотографії, картини, які він малював. А ще – потріскана шкіряна куртка.
– Стосовно того, що НКВС – тоді такий час був. Тоді в системі НКВС не тільки була освіта, а й пожежники, і міліція. І навіть РАГСи, і паспортні столи. Усе це було підпорядковано цьому управлінню, – говорить Юлія Анатоліївна.
У травні 2022-го, коли тільки починалися розмови про перейменування вулиці у Крюкові, думка кременчуцьких музейників була непохитною: музей Макаренка має бути на вулиці Макаренка. Тоді навіть написали листа на міського голову. Серед їхніх аргументів – Макаренко створив систему виховання, що допомогла врятувати тисячі підлітків, вона здобула міжнародне визнання, а його праці перекладені багатьма мовами. Листа підписали керівники і професори кількох навчальних закладів, а також директорка музею Макаренка Наталія Кущенко.
– Не можна уявити, що Музей Макаренка у Кременчуці буде розташований на вулиці, яка носитиме іншу назву, – говорила вона тоді у коментарі місцевому виданню.
Два роки потому вулиця носить ім’я українського публіциста Михайла Драгоманова. А працівники музею вже не такі категоричні:
– Нам би хотілося, щоб музей був саме Макаренка. Але якщо нам скажуть перепрофілюватися, то буде історія педагогіки. Але Макаренка ми не забудемо.
– А педагогіки української чи педагогіки радянської?
– Ми схиляємося до української. Тут же недалеко і Сухомлинський [працював]. Він використовував надбання Макаренковські.
Перед виходом у передпокої фотографую металеву дошку із обличчям і цитатою Макаренка. Прохають цього не робити, бо вона російською. Не встигли замінити.
Неподалік музею – заправка, де купляємо каву. Запитую продавчиню, що вона думає про постать Макаренка і подальший формат музею (як аргумент проти перейменування вулиці у 2022-му музейники говорили, що крюків’яни проти цього). Її посмішка згасає:
– Не знаю, немає в мене ніякої думки. І без нас вирішать.
На зупинці дві жінки. Одна, побачивши, що хочу щось запитати, занурюється в телефон. Інша відступає на кілька кроків – її обурює формулювання питання:
– Хіба є ще такі люди [хто не знає Макаренка]? Моя тітка працювала з його дружиною навіть, тому я непогано знаю.
– Чи потрібно музей переформатувати чи перейменовувати?
– Я вважаю, що потрібно залишити усе, як є.
– А ви часто бували у цьому музеї?
– Я працювала останні роки в школі, з дітьми, тому частенько навідувались.
Але це на правому березі. Вертаємось на лівий. Запитую неподалік зупинки дівчину, чи знає про Макаренка:
– Він вивчав педагогіку. Ну і… це все. Ні, мені про нього ніхто не розповідав, але щось чула. Мабуть, краще у моєї бабусі питати.
– Якщо Макаренко був у НКВС, чи потрібно музей переформатовувати?
– Хай би згадка була, але загальна назва музею вже буде нова, інша.
– Яка?
– Ми ж в Україні живемо, нехай буде української педагогіки.
– А ви були колись у музеї у Крюкові?
– Ні, ніколи.
«Очільник комуни»
Отже, хто такий Макаренко? Народився він у сім’ї робітника залізничних майстерень. Учительську діяльність розпочав у 1905 році з роботи у Крюківському училищі. Потім був період навчання у Полтавському учительському інституті та знову вчителювання.
У 1920 р. Макаренку доручили організувати поблизу Полтави, в селі Ковалівка, колонію для неповнолітніх правопорушників. Там він створив нову систему виховання, завдяки якій став відомим. У 1927 р. Макаренко брав участь в організації дитячої трудової комуни ім. Дзержинського в Харкові і згодом очолив її. Тут він також запроваджував свою виховну систему.
У 1935 р. його призначили заступником начальника управління дитячими виправними колоніями в НКВС. У 1937 р. він переїхав до Москви, де займався літературною роботою та читанням лекцій на педагогічні теми, там же і помер через два роки. За життя написав понад 150 творів, найбільш відомою є “Педагогічна поема”.
Макаренко працював із важкими підлітками – правопорушниками та безпритульними, – вважаючи, що їх можна виправити через спільну працю. Його система виховання базувалася на групах (які він називав первинними колективами), де підлітки залежали одне від одного: старші дбали про молодших, молодші переймали досвід від старших. Система мала чітку структуру: не менше 7, не більше 15 чоловік – щоб група на перетворилась на друзів-приятелів.
Макаренко розвивав систему самоврядування, де учні могли обирати своїх лідерів і брати участь у прийнятті важливих рішень. Так само він пропонував вихователю впливати на дітей через колектив. Щоб той працював із групою, а потім група впливала на окремих дітей. Це дозволяло зменшити опір вихованців, бо вплив з боку колективу був менш помітним, ніж прямий контроль педагога.
Макаренко вважав, що вихованців треба мотивувати як короткотерміновими цілями (наприклад, радість від виконаної сьогодні роботи), так і довгостроковими перспективами (майбутня професія, успіх у житті), щоб вони краще розуміли, навіщо вони вчаться і працюють.
Загалом система Макаренка була спрямована на те, щоб не тільки виправити поведінку підлітків, але й виховати в них риси “радянського громадянина”: дисципліну, працелюбність і готовність жити для спільного блага.
“В перший рік я, як педагог-початківець, зробив звичайну помилку. Я звертав увагу на особу, що випадала з колективу. У мене був неправильний погляд, спрямований у найнебезпечніші місця, і я за ці небезпечні місця брався. Природно, що моєю особливою увагою користувався той, хто крав, той, хто хуліганив, хто йде проти колективу, хто хоче втекти, тобто те, що випадало з колективу… Протягом останніх років я змінив такий тон. Я побачив, що найнебезпечнішим елементом у моїй роботі є не той, що привертає до себе мою особливу увагу, а той, хто від мене ховається.
Чому мені спала думка про це? Тому що вже зробив 15 випусків, і я стежив за цими випущеними і бачив, що багато хто з тих, яких я вважав найнебезпечнішими та поганими, в житті поводяться активно, по-радянському, іноді роблять і помилки, але загалом вони задовольняли мене цілком як продукт виховання. А ті, хто ховались від мене й були непомітні в колективі, у житті іноді поводяться зовсім як міщани: рано одружуються, заводять “сімейку”, влаштовуються з допомогою всіляких способів на роботу, з комсомолу виходять, втрачають усякий громадський обов’язок, перетворюються на сіренькі істоти…», – А.С. Макаренко, «Проблеми шкільного радянського виховання».
«Прийшла навала московська і принесла з собою руїну і смерть»
– Чому Макаренко, ми говоримо, був працівником цього департаменту? Він займався безпритульними. Це, відверто говорячи, злочинний елемент. Діти кинуті напризволяще. Багато з них, найменший злочин – це крадіжка. Багато рецидивістів. І тому вони підпорядковувались. Це криміногенна ситуація і з ними треба було щось робити. Після Першої світової революції, громадянських воєн, інтервенцій. Велика кількість дітей кинута напризволяще. Що з ними робити? Віднесли до Народного комісара внутрішніх справ Фелікса Дмитровича Дзержинського, – Володимир Маслак, історик, професор Кременчуцького національного університету.
– Вони не просто кинуті напризволяще були діти. Прийшла радянська репресивна система із своїм декретом про червоний терор, зробила дітей сиротами, і Макаренко мусив уже цими сиротами займатися, – Олена Охримчук, начальниця управління забезпечення реалізації політики національної пам’яті в регіонах УІНП.
– Ну він же не винний у тому, що з’явилися сироти, розумієте? Ні, я не захищаю Макаренка, я не захищаю в ніякому разі репресивну систему. Я говорю, що в нього є спадщина. Зараз, на жаль, історія повторюється. Знову з’являються діти без батьків, безбатьківщина, безпритульні і так далі. Що з ними робити?
– Я хочу трішечки акценти розставити. Зараз історія повторюється, але сироти не з’являються. Ворог той самий – російський імперіалізм, який робить наших дітей сиротами, але це не значить, що макаренки повинні виховувати цих дітей, розумієте?
Під час круглих столів у Кременчуці та Полтаві цьогоріч у червні, зокрема пролунала відповідь, а звідки в часи Макаренка взялася така велика кількість безпритульних дітей, що довелося вигадувати нову систему їхнього виховання? Причинами тогочасного масового сирітства стала агресія радянської росії проти УНР, створення тоталітарного СРСР, Голодомори 1921-1922 і 1932-1933 років, а також репресії.
«Звідки ті безпритульні діти взагалі взялись? І чого це у них хліба не було? Може комуністична система долучилась до такої ситуації? Недарма у праці Макаренка «Педагогічна поема» культивується дух совдепівського колективізму, зневага до роботящих українських селян-«куркулів» і їх діток-сиріт, яким у комунах-колоніях під орудою Макаренка промивали мізки комуністичною пропагандою. Мовляв, любіть лєніна, сталіна, балицького, косіора, дзержинського та інших вбивць ваших батьків… Так створювалося покоління радянських людей, совків, без роду і племені», – пояснюють у Полтавському офісі УІНП.
«Ікона комуністичного виховання»
«Ніхто ж не забороняє вивчати і втілювати в сьогоднішню педагогічну практику напрацювання Макаренка. Ніхто не накладає табу на його ім’я в науці, й не шельмує його, як це хотіли піднести до аудиторії шановні «макаренкознавці». Мова йде тільки про припинення глорифікації особи, яка служила чекістам. Макаренко як особистість і як практик – цікавий феномен. Але з нього зробили ікону комуністичного виховання. Від цього однобічного підходу варто вже відмовлятися», – зауважує під час круглого столу в Полтаві Леонід Булава, історик, краєзнавець і колишній викладач полтавського педуніверситету.
Під час заходу прибічники Макаренка наводили аргументи на його користь: був видатним педагогом, чиї методи виховання вивчаються й сьогодні; став прикладом соціальної відповідальності, об’єднуючи виховання та працю; як уродженець Полтавщини, є частиною регіональної спадщини та історії.
Але закон «Про засудження та заборону пропаганди імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» не приймає винятків: заборонена глорифікація у публічному просторі осіб, які були працівниками радянських органів державної безпеки всіх рівнів. А об’єкти на їхню честь зараховують до символіки російської імперської політики.
Про те, що Макаренко був співробітником НКВС, свідчать матеріали архівної справи МВС УРСР № 2400, яку дослідила Експертна комісія УІНП. Справу надав Департамент з питань режимно-секретної діяльності МВС України на запит Інституту.
Згідно з матеріалами справи, Антон Макаренко з 1 липня 1935 року обіймав посаду помічника начальника відділу трудових колоній НКВС УРСР – начальника ІІ відділення цього ж відділу. 14 липня 1936 року він подав рапорт на звільнення з НКВС УРСР. А з жовтня 1936 року виконував обов’язки керівника колонії НКВС № 5 у місті Бровари Київської області.
Тож у відповідності із законодавством ім’я Макаренка повинно бути прибране з публічного простору. Це назви вулиць, навчальних закладів, іменні таблички, пам’ятники тощо.
Про заборону на вивчення методики виховання мова не йде. Внесок Макаренка в науку чи освіту не заперечують.
«Талановитий пристосуванець»
«Я так розумію, що ви зібрали остаточне рішення, як він працював в органах НКВС, а ми рахуємо, що в той час всі, хто займався трудовими навчаннями або якимись лагерями, вони всі були десь задіяні в цій системі. А може хтось навести приклади, в чому саме Макаренко дуже активно сприяв роботі НКВС?», – Юрій Гриценко, секретар Кременчуцької міськради, під час круглого столу у Кременчуці «Перейменування закладів освіти. Шкільні музеї як простір української ідентичності».
Позиція кременчуцької влади – будемо розбиратися. А ще – переконайте нас. Але коли на заході дослідники наводили приклади, кременчуцьких чиновників разом з паном Гриценком на обговоренні вже не було.
Приклад 1 (від Леоніда Булави): «Для Макаренка більшовицький режим створив можливості соціального ліфту, і він їх використав. Макаренко служив режиму, у якого, між іншим, весь час був на гачку через білогвардійця – брата Віталія, та білогвардійські моменти своєї біографії».
Приклад 2 (від Олега Пустовгара): «Які моделі поведінки у Макаренка в роки боротьби за незалежність на початку ХХ століття? Софія Русова, видатний педагог, життя якої пов’язано з Полтавщиною, вона очолювала відділ дошкільних установ Міністерства освіти Української Народної Республіки …Григорій Ващенко долучився до боротьби за незалежність не лише під час Другої світової війни, а вже тоді у Полтаві він був одним із моторів українізації освіти. А Антон Макаренко, коли зайшла біла росія, білі окупанти, денікінці у Полтаву, він відразу охоче очолив школу імені князя Малоросії Буракіна. Чому про цей факт з історії життєвого шляху Макаренка не говорять? Про те, що його брат білогвардієць ми всі чули дуже добре і знаємо. А от про те, що Макаренко служив не лише червоній росії, яка називалась “Союз Радянських Соціалістичних Республік”, але й білій росії, ми про це тільки довідуємося зараз».
Приклад 3 (від Полтавського офісу УІНП): «Злочинці з НКВС безкарно і беззаконно розстрілювали українців в промислових масштабах, розкуркулювали, нищили тих, хто чинив опір московському режиму. Можливо, пора співставити цю історичну правду із зазначеними в книзі Макаренка «Педагогічна поема» «бандитами в лісах» (читай петлюрівські повстанці) та «беспризорниками на вулицях», яких НКВС і «власть совєтов» наказали «перевиховувати» в колоніях НКВС? Можливо, настав час українським історикам і педагогам вибудувати причинно-наслідковий зв’язок між цими явищами?»
Приклад 4 (від Антона Дробовича, очільника УІНП та «Історичної Правди»): «Донедавна було нормою педагогічного процесу не проблематизувати співпрацю Макаренка з репресивними органами (поза тим, що він працював у виправних закладах). І це при тому, що вивчаючи того ж Мартіна Гайдеггера в рамках філософських курсів, ми не раз обговорювали питання його співпраці з нацистами, членство в НСДАП. Обговорювали в етичному і в методологічному сенсах. Це були дійсно важливі та корисні дискусії для розуміння історичного контексту та європейської філософії ХХ століття. Але щодо Макаренка чомусь завжди панувала змова мовчання. У ключовому творі Антона Семеновича, у тій самій «Педагогічній поемі» (1931 р.), міститься цілий розділ, в якому він оспівує і буквально глорифікує чекістів. Вражає те, що у «Поемі» він чітко проголошує, що чекісти є для нього педагогічним зразком, на прикладі якого має відбуватися виховання дітей. І далі констатує, що усвідомлення цього стає «відправною точкою його педагогічного мислення», а його педагогіка «є педагогікою більшовицькою».
***
У Полтавському офісі УІНП говорять, що музей міг би стати не лише точкою критичного переосмислення діяльності і спадщини Макаренка та складних історичних процесів минулого, а й також можливим місцем збору усього «ідеологічного мотлоху», який підлягає усуненню з публічного простору. Натомість чиновники пропонують музей Макаренка залишити, переформатовавши його у музей педагогічної культури України, де будуть представлені різні українські педагоги, включаючи Сухомлинського та частково Макаренка.
У 2021 році місцева громада зібрала кошти на створення муралу неподалік музею Макаренка. Намалював його кременчуцький художник Сергій Брильов. Було зображено Антона Макаренка, цитату з «Педагогічної поеми», музей, фотоапарат ФЕД та електросвердло, яке збирали вихованці педагога, та яблука сорту білий налив, які вирощували в комуні. Зараз зображення Макаренка вже немає, замість нього напис «Музей історії педагогіки». Щезла і згадка про «Педагогічну поему».
Тож є ризик, що концепція музею може повторити долю муралу: додадуть жовто-блакитну табличку, приберуть кілька згадок, але суттєвого переосмислення не відбудеться.
Матеріал було створено в рамках проєкту «Підтримка сталості українських медіа», що фінансується Шведським агентством з питань міжнародної співпраці та розвитку (SIDA) через міжнародну Громадську організацію з розвитку ЗМІ «Інтерньюз Європа».
Підписуйтесь на наші оновлення в телеграм та фейсбук
Коментарі
Залишити коментар
Щоб залишити коментар, вам потрібно увійти або зареєструватися на нашому сайті